Аліса Гаврильченко: «Поезія – це коли рядки не вимучені, а невимушені»
14 квітня, 11:45 0 749

Я Гаврильченко Аліса, член спілки літераторів міста Кременчука «Славутич». Мені 28 років.

Я не пам’ятаю, що в дитинстві почала писати раніше, вірші чи прозу. Певно, все-таки прозу, оскільки поезія хоч і завжди подобалась, але по-справжньому захопила вже у 14 років, коли я прочитала деякі вірші Марії Сємьонової. Я досі пам’ятаю звідти: «одинокая птица над полем кружит», «мертвый орел остается орлом», «что задаром дается, то не будет и свято», «мы, свободные Люди, не даем на расправу / тех, кого полюбили, никакому врагу»… Це можна цитувати нескінченно, оскільки у віршах оспівується гідність, любов, свобода. І саме після прочитання цих віршів я почала намагатися щось римувати.

 

«Рожевий звір»

 

куля мого зітхання
врізалась у гілку
рожевої сакури
і похмурий звір у мені
трохи зарожевів

трохи сакура
трохи магнолія
трохи вишня

неначе Поля
що стала тополею
так і живу

 

Звісно, як і у всіх, спершу виходило жахливо, писалась банальність – щось про сонечко-віконечко, ялинку узимку тощо. У 14 років це здавалося вартісним. Зараз, коли мені вже 28, я згадую про це з усміхом. Єдине, жалкую, що тоді не знайшла літературу про те, як ліпше писати твори, а інтернету ще не мала. Можливо, якби хтось пояснив мені тоді про риму і слабкі образи, я не витратила б стільки часу й паперу на пошуки свого авторського голосу, а також читала би більш сучасну поезію, вигадливішу за банальний образ орла та інше.

Втім, насправді не жалкую ні про що.

Уперше на зібрання спілки «Славутич» я потрапила восени 2006 року. Саме Тамара Чайкіна першою почала підказувати, як ліпше писати поезію, знаходити образ… Тоді ж я надовго захопилася поетичною творчістю Марини Цвєтаєвої, яка вражала емоційністю у кожному рядку. Переконана, що найсильнішим російським поетом ХХ століття була саме вона – Цвєтаєва. Також захоплювалась іншими постатями, котрі писали на початку ХХ століття. Як колись влучно зауважила поетеса Олена Гаран, на мою поезію дуже сильний вплив мав «срібний вік».

Вірші писалися як російською, так і українською мовою, але все-таки україномовні виходили краще, незважаючи на те, що зростала і живу в російськомовній родині. Складно сказати, чому. Можливо, тому що українська мова сама по собі поетичніша і милозвучніша за російську, а можливо, через те, що все життя моє минало в Україні. А можливо, й усе разом.

Я ніколи не бувала в Росії, хоча й маю там далеких родичів. Я зростала українкою, сама того не розуміючи, хоча виховували російською. Українськість проростала всередині, як трава, сама по собі. Спершу це нагадувало бур’ян, але після догляду за ним та викорінення суржика, принаймні у письмі, українське поетичне і прозове «Я» під час Євромайдану і особливо після анексії Криму (о мій любий Крим!) розквітло з такою силою, що затьмарило собою все інше. Зауважу, що зараз це не стільки патріотизм, скільки милування красою, яку раніше багато хто не помічав, у тому числі я. Краса врятує світ... і принаймні одну країну вона вже врятувала.

 

«/не/ вірність»

 

твій погляд
на схід
мій погляд
на захід
і не зрозуміти
вперед чи назад
йдемо
не йдемо навіть
/сумніви знахідки/
лиш розглядаємо
«проти» і «за»
все помиляючись
де й чиї виміри
ці що кордони
розмиті дощем
куль та уламків
і як ще не вимерли
як ще кохаємо
мріємо ще
подиву гідні
і гідні зневажені
зрадити ж можемо
подумки вмить
східні і західні
зовнішні важелі

тільки
це зробимо
зовсім не ми

 

Одне з перших серйозних досягнень: заохочувальна премія від видавництва «Смолоскип» за прозовий твір. Саме тоді я вперше замислилась про те, що в мене краще виходить: вірші чи проза? Проза чи вірші? І якщо проза, то який саме жанр? Детектив? Любовний роман? Фентезі? Чи взагалі потік свідомості? Я досі не знаю точної відповіді. Що знаю точно: два мої детективні оповідання вже опубліковані у двох збірках, які презентувалися не лише в Україні, а й у Німеччині, на Франкфуртському ярмарку 2016 року. Поезії ж публікувались у різних періодичних і неперіодичних виданнях. Як казала мені Наталія Трикаш: за що не берешся, усе виходить, і те, й інше. Але це й натяк: варто зупинитись на чомусь одному.

Наразі пишу більше прозу, ніж поезії, оскільки цей процес водночас є і своєрідним дослідженням, і терапією, він не залежить від натхнення. Я взагалі слабко вірю у натхнення, добре, коли воно є, але й без нього письменники створюють шедеври. Прозу неможливо написати лише за допомогою натхнення, потрібна й самодисципліна, аби щодня сідати перед монітором і бити-бити-бити по клавіатурі.

Що ж стосується поезії… останнім часом я вважаю, що й у написанні поетичних творів головну роль відіграє не натхнення, а невимушений настрій, який умовно можна створити. Поезія – це коли рядки не вимучені, а невимушені, коли образ є оригінальним у результаті раптового осявання чи, навпаки, довгих пошуків. І якщо проза в мене часто пишеться за клавіатурою, перед монітором, то вірші шкрябаю ручкою на папері, у блокнотику.

 

«стриманість»

 

забагато пам’яті
вкрило землю
а з нею мене
кригою що травмує
 
забагато часу
страчено втрачено
на сніг і пам'ять
на перемогу над ними

забагато стін
стримують досі
не тануть між нами
навіть коли ми весна

 

Публікувалася в різних періодичних та неперіодичних виданнях як в Україні, так і за кордоном.

Публікації за останній, 2016 рік:

  1. Детективне оповідання «Квіти, политі кров’ю» у збірці «Маніяк на замовлення»;
  2. Детективне оповідання «Недомальований портрет» у збірці «Без терміну давності»;
  3. Поезії в останніх випусках альманаху «Кременчук літературний» 2016 року;
  4. Вірш, перекладений сербською мовою Володимиром Криницьким, опублікований у 27-ій міжнародній поетичній збірці «Гарави сокак», яка вийшла в Сербії;
  5. Поезії в американському російськомовному альманасі «Литературные игры», який видав у США клуб письменників міста Сан-Дієго.

Коментарів ще немає...

Будь першим!

Коментарі:

Доведіть, що Ви не робот: *