Михайло Єлізаров: «Вірші – це музика висловів»
8 серпня, 22:07 1 686

Привіт усім :) Мене, поета,
просив хороший друг-поет
на "Сферу" текст цей написати;
мовляв, пиши: як буть поетом?
І я, зізнатись, розгубився,
бо не поетом я не був,
а був і є така людина,
котрій думки у голові
якісь проходять, через душу –
якісь емоції-чуття,
але чуття ті і думки,
бува, складаються в рядки –
отак і є це: буть поетом.

Писати вірші я почав
в п’ятнадцять років десь. Спочатку
то був якийсь пейзажний вірш.
А потім друг мій, музикант,
спитав мене, чи я б для нього
не написав яких пісень,
а я візьми і напиши…
Отак воно і закрутилось,
і досі крутиться сяк-так.
І, я так думаю, людина,
що вміє відчувати ритм,
уже помітила: нічого
нема містичного й складного
у тім писанні: просто пишеш,
аби звучало – й маєш вірш.

А буть поетом дуже важко.
Тарас Григорович помер
на цій роботі. Всі поети,
крім ще бадьорих, повмирали, –
страшне викошує людей
ота поезія, зараза.
Тож я прошу вас: бережіться,
бо хворі ходять серед нас,
і пишуть стовпчиком, і рими
якісь вишукують, а потім
і читачів, і слухачів
своїми віршами мордують.
З них дехто навіть потрапля
в підручники з літератури –
від тих рятунку вже нема:
їх на уроках розбирають
і бідних діток заставляють
то цілі вірші, то уривки
напам’ять вчити. Ці тортури
багато чистих юних душ
навік скалічили. І я ось
теж долучусь до тих катів
і трохи віршів зачитаю.

 

***

В пастелях перламутрової мли
за обрій плинучи, світило
прощальні промені пустило,
і тіні довжелезні залягли

тонами ніжносиніми сніги;
дерев верхівки засвітило;
і так усе то любо, мило,
усе так гарно навкруги,

що хоч візьми і просто злинь
в журливу вечорову синь,
але спалахують удалині

квадрати й цятки неспокóю:
вогні, вогні, вогні, вогні..,
й чомусь тривожать душу мóю.

 

***

Ось і осінь прийшла: хризантемами
запалала, посипалась кленами,
спрозорілі ліси видихають
на літі настояний дим.

Я іду серед лісу замріяний,
прощавання вітрами овіяний,
подих осені в груди вдихаю
й увесь розчиняюся в нім.

Ця журлива година відходження,
смерть нова для нового народження,
котра за одлетілою мрією
плаче останнім дощем,

вабить взяти й розвіятись просто у
безвідрадності мрячного простору
і полинути ген аж до вирію
за журавлиним ключем –
хай від перших морозів охриплою

навздогін голоситиме скрипкою
в листопадній агонії осінь
свій блюз… Та я вірю в весну,

що сніги і льоди розтоплятиме,
сонця променем світ цілуватиме,
і земля, обезживлена досі,
прочне від зимового сну.

 

***

"Мишка і світчграс"

 

Одного разу
в лани світчграсу
залізла миша:
світчграс – це їжа,
світчграс – це зерна,
і миша жерла.

Наїла пузо,
наїла гузно –
і ще поїла.
Наїла рило,
наїла крила –
і полетіла.

Літала миша –
довкола тиша –
защебетала.
А потім стала
світчграс косити –
гніздечко вити.

Сплела гніздечко
та недалечко
лягла і вмерла –
тому що зжерла
страшну заразу
в зерні світчграсу.

Зробімо разом
хвилину тиші
на згадку миші!
Хай завжди мила
її могила
цвіте світчграсом!

Згадаймо пузо,
згадаймо гузно –
утрімо сльози!
Згадаймо рило,
згадаймо крила
і аріозо!

Оте малечке
її гніздечко –
ручну роботу –
прив’єм на стіну,
немов картину –
живу скорботу...

 

***

"Індіанська пісня"
(Г.В. Лонгфелло, "Пісня про Гаявату",
переклад з англійської, уривок)

 

Все про милого і думка,
Ой, про милого і думка,
Все моє серденько з милим,
О мій любчик, мій Алґонквін!

Ми прощалися – він вампум
Почепив мені на шию,
Пам’ятковий білий вампум;
О мій любчик, мій Алґонквін!

І шепнув: „Піду з тобою!
О дозволь піти з тобою
До твоєї сторононьки!”
О мій любчик, мій Алґонквін!

Я ж одвітила: „Далека,
Ох, яка ж вона далека,
Моя рідна сторононька!”
О мій любчик, мій Алґонквін!

А як з милим роз’єдналась,
Як ішла та оглядалась, –
Все на мене він дивився;
О мій любчик, мій Алґонквін!

Все стояв він під вербою,
Під плакучою вербою,
Що на воду похилилась;
О мій любчик, мій Алґонквін!

Все про милого і думка,
Ой, про милого і думка,
Все моє серденько з милим,
О мій любчик, мій Алґонквін!

Коментарі:

Доведіть, що Ви не робот: *