Ната Стояновская: «Стихи – это как разговаривать без собеседника»
2 липня, 10:48 1 653

До 16-ти лет у меня была другая фамилия. Поэтичного в ней было мало, и воспользовавшись случаем, а именно, получением паспорта, я взяла фамилию матери и стала Стояновской. Публикуюсь и выступаю под этим псевдонимом, без имени.

Не могу полностью отдать написанное конкретным людям. После работы над чем-то лирическим понимаешь, что любовь, оказывается, произрастает не из другого человека, а из, собственно говоря, тебя. Выходит, что это живет внутри вне зависимости от того есть ли рядом объект любви.

Просто когда он вдруг обнаруживается, такой весь из себя конкретный, любовь перестает распыляться на пространство и, наконец, концентрируется на нём, во всем своем величии.

 

Що я міг з нею вдіяти, коли вона дивилась на мене,
сонна, смішна та болюча?
Коли в ній так відверто стверджувалось дитинство
і невідворотно проступала жіночність.

Що я міг їй пропонувати?
Приручити як синицю (?)
Колихати як дитя (?)
Келих пива? (!)
Вона би погодилась.
Неодмінно.

Що я врешті міг з собою вдіяти?
Коли вона робила крок до мене
в ній так відверто стверджувалась жіночність
і невідворотно відступало дитинство.

Коли відстань між нами
провисала , як білизняна мотузка,
вона змотувала її собі на зап’ястя.
Підходила так близько,
що між нами не лишалось простору.
Бо простір – є місце для зайвого.

Як я міг її втішити,
коли вона торкалась підборіддям мого плеча?

 

Год выдался очень продуктивным. Вдруг пристрастилась к украинскому языку, хоть в жизни говорю на русском. Всё задумывалось как эксперимент. А потом я моргаю и уже процентов 70 написанного за год – на украинском. 
Возможно это было подсознательной попыткой быть ближе к человеку, с которым у меня из общего только возможность выражаться на украинском.

 

Моїх віршів для тебе уже не лишилось.
Але ти залишився у кожному з віршів.
Ти — локальна епоха в мені, завершився,
І тепер трансформуєшся в тишу.

Насувається сонце на сонні повіки,
губить промінь в усмішці й волоссі.

Ти забула цього чоловіка.
Нарешті
Вдалося.

 

Отношу себя к тому неприятному типу людей, которые быстро увлекаются, а потом тихо сливаются под шумок.

Неусидчивость и рассеянность порой равносильны слабоумию и отваге — побуждают на частые и глупые эксперименты.

«Как-то пробовал курить трубку, подкидывать монетки, слушать исключительно французских шансонье, даже носить шляпу, но ничего не прижилось»

А вот пишу и не надоедает. Пока не нашла этому  объяснений, но чувствую, что все происходит правильно. Даже, если выглядит так, словно как раз таки наоборот. Если мир что-то протягивает, то стоит это взять. А когда рука протянется в просьбе вернуть — верну. (Наверное, придется стиснуть зубы.)

 

Це лише байки для самого себе,
слова, які дають силу на деякий час.
Для того, щоб зробити те, що зробити треба.
Для того, щоб не рюмсати як лякливе дівча.

Я знаю, всім, навіть лайновим поетам,
які страждають безсонням та легеневим запаленням,
в своїх поезіях неодмінно треба
бачити себе, а не своє віддзеркалення.

Я, власне, не Бетмен, який ловлячи всяку погань,
однією лівою легко дасть відкоша.
Зізнаюсь, пророкуючи певні здогади:
Я не той герой, що живе у моїх віршах.

 

Для меня возможность писать — как способ разговаривать с подсознанием, а значит способ познания себя.

Разговаривать без собеседника – куда проще, это понятно. Вот и говорю. Распутываю потихоньку. Иногда в итоге получается ковер с узорами, иногда просто корявый бантик.

Симбиоз сознания и подсознания вообще смешная штука: подходишь к груше, чтоб сорвать яблоко, а в итоге жрешь малину.

Я не выбираю направлений и не знаю куда иду, но знаю, что если куда-то идти, руководствуясь интуицией и детским любопытством можно либо попасть в задницу, либо из нее выбраться.

 

Стіни моїх снів крихкі та старезні.
Підсвідомість підступна, свідомість — порожня.
Над стічною канавою літають ґедзі,
Заважаючи йти подорожньому.

Якщо ти десь заблукав — я тобі вибачаю,
Ми неодмінно зустрінемось, бо дороги суцільні.
І ти порятуєш мене від нудьги та печалі,
Щоб далі губитись й блукати без цілі.

Мені все одно з ким ти зараз й кого ти зустрів,
бо все, що я маю — це декілька друзів, які не дають мені впасти,
бо все, що я знаю про тебе — уривчасті сни,
спросоння записані наспіх.

 

Лето. Летом обычно меня несет из дому в другие города. За июнь успела посетить Запорожье и Днепропетровск. Где между Днепропетровском и Днепродзержинском был опыт неудачного автостопа. Ха. Жуткие истории со временем трансформируются в забавные истории неудач, можно травить их как байки. А прямо сейчас судорожно ношусь по квартире, делая перерыв на пару строчек этого текста, в попытке успеть на киевскую маршрутку.

 

Щось більше, ніж те, чого ми чекали: 
здається, над нами сходить не сонце, а небо. 
Проливаючи воду з Байкалу, 
Господь мізинцем гортає планету, 

І нам даровано очі, щоб бачити 
І ноги даровано, щоб стояти 
І нам даровано щелепу, щоб вона відвисала постійно. 
Мовчимо, сутулимось, босоніж морозим п’яти, 
відчуваючи – нас поглинає стихія.

Коментарі:

Доведіть, що Ви не робот: *
  1. Валерия Макарова Відвідувач 13 липня 2016 19:58
    "Я не выбираю направлений и не знаю куда иду, но знаю, что если куда-то идти, руководствуясь интуицией и детским любопытством..." - правильно, ведь именно с такой детской открытостью нас ведет душа!